Читати книгу - "Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст."

Не заслонюються повіками, але, противно, пронизують глуху пітьму, всверлю-ються в неї, шукають у ній розради.

У кутику в розі кімнати зарисовується легонько у пітьмі чорна постать… бліда, жовта на лиці, далі виринає із сеї пітьми, як біла хмарка із голубих, безкраїх просторів неба… наближається.

Ганна!..

У мізку родиться одно-одніське слівце – Ганна.

Розпливається у тисячні струї, рветься до очий – і сльоза починає на них мерехтіти… зразу дрібонька, як атом… росте-росте… наливається кров'ю серця, покриваються білим невинним серпанком любови… Не в силі дивитися на Ганну, не в силі знести її виду… Кап… Скотилася по мертвім лиці, заховалася у сивих сплетах бороди…

А струї не спиняються. Плинуть далі. Плинуть нервами до рук, до ніг… Юстишин схоплюється із ліжка, сідає на ньому: ноги спадають безсильно на долівку. Повертає очі туди, відки виринув привид…

Немає нічого.

І стогін глибокий вилітає з грудей, глухий, придавлений. Голова повисає на грудях, повисає безнадійно.

Знов ліг на ліжку.

Його вуха поразила німа тишина, що залягла кімнату. Вслухається в неї, чи не долетить до нього слабий віддих із сусіднього ліжка. Уриваний се був віддих, нездоровий… Прислухається йому, а думка так і не злітає з мізку:

Чи довго іще?…

А нині?…

Іще раз почути той сухітничий віддих, іще раз відчути, як його теплі струї відлітають із слабої груди, розпливаються в повітрі, сідають на його устах, цілують їх, пестяться з ними… іще раз…

Дарма.

Тепер він цілує холодну землю, мертву… і сам завмирає на ній. Зморозить вона його крила, зітне кров бліду…

Нараз починає щось ворушитися в пітьмі. Чи далекий клекіт гірського потока, чи шум столітніх смерек?… Німий зразу гамір росте, побільшується, набирає сили, строїться у голос – Ганни?

Так, так… се її… її голос… Чому ж він такий милий, такий приємний, такий ніжний?…

– Чи дожиємо, тату, тої хвилі, аби зажити спокійно, безжурно, випочити по трудах?…

– Чому ж би ні, Ганю?… При дітях склонимо свою стару, з бід ов ану голову…

Мав він право говорити їй так?

Крізь горло продерлися глухі беззвучні слова:

– Ні, ні…

Він потішав її лише.

Стрепенувся цілим тілом.

Із рогу кімнати виринула знов жіноча постать у чорній сукні, з блідим, мертвим виразом лиця.

Пізнав її відразу.

– Ганю, Ганусю…

А коли привид щез, здавлений плач залунав по кімнаті, плач, що виривався хвилями розсатанілої гірської ріки з його серця і, як хвилі до побережної скелі, розбивався на піну в устах старця, летів на крилах піни крізь пітьму ночі аж там за місто, на гріб його Ганни, на свіжу могилу…

Утихло в хаті, починає втихати і в душі Юстишина.

Спокій розливається в його серці. Біблійний спокій, який родиться під впливом віри у вищу власть, у тайну руку, що править людською судьбою.

І в мізку панує спокій. Лиш одна-одніська гадка заблукалася у тайні комірки, пронизується з одної в одну, ворушить, непокоїть усі нерви:

Чи довго ще?…

Чи довго ще жити йому без неї?…

А серце старече, що ледве вже б'ється, все шепче та шепче:

Не довго… не довго…

Костянтин Сроковський

(1878–1935)

Народився на Львівщині. Закінчив Львівський університет. З 1899 р. працював у газеті «SlowoPolskie». Обирався послом до галицького сейму. Вважається одним із найвидатніших польських публіцистів, який вирізнявся рідкісною ерудицією і знанням європейських справ. Окремо займався проблемами Росії. Видав польською мовою кілька публіцистичних праць.

Писав також українською мовою. Видав збірку «Оповідання» (Львів, 1901).

Дві цегли

В началі були лемури, відтак був Адам і Єва і т. д., і т. д.

Потім був Іван Воробець, що мав чотири гони поля, хату, пару коней, корову, порося і двоє дітей: сина і дочку.

Щоби прибільшити робочий інвентар, задумав Іван мерщій оженити сина та віддати дочку.

Якийсь час він сварився то з зятем, то з невісткою, відтак вони поштуркували його, а наконець він побачив, що пес Hercules…[106] Поділив, отже, майно, вліз за піч та чекав смерті.

Вона прийшла.

На місці старого ґазди настали два молоді. На місці старої хати станули дві нові. В нових хатах – нові печі. Оба ґазди прирадили вибудувати їх із цегол. Тому привезли шістдесят штук отсього матеріалу. Недовго числячи, пересвідчилися, що на кождого випадає тридцять цегол.

Один із них був роботящий і тому мав більше вільного часу. Він скорше забрався ладити піч.

Але зле обчислився. Бракувало двох цегол, щоби піч була готова.

Зажурений оглядався докола і побачив швагрів червоний стіс.

Оглянувся ще раз, сплюнув, підійшов до своєї печі і ще раз пересвідчився, що бракує двох цегол. Знов підійшов до цегол, оглянув їх, пішов знов до печі, від печі до цегол, а коли вже втретє пускався на ту дорогу, станув серед подвір'я, сплюнув, почіхався за вухом, ще раз оглянувся докола, знов сплюнув, відтак облизався і скоро пішов до цегол.

Узяв дві цеглини та й ішов поволі, спокійно, задуманий.

Із стодоли вийшов швагер. Він зробив півтретя кроку і станув саме на тім місці, що на ньому перед хвилиною надумувався його сусід. Він поглянув на свій стіс, відтак на цегли, що червоніли в руках швагра, побілів, затрясся, підніс із землі дрючок, вхопив його обіруч, сапнув із повної груді, як рубач, і вдарив ним швагра в голову.

Сей глухо застогнав і впав.

Ухами і очима полилася кров.

Убійник кинув дрючок і сказав спокійним голосом: «А то псякров злодій». Сильним рухом руки відіпхнув поваленого, обережно підніс свої цегли, заніс їх на стіс і вернув до стодоли.

Ударений друком лежав у калабані крові.

Люди зачали збігатися. «Забив, забив!»

Через малу хвилину купка, що обступила тіло вдареного, геть побільшала; ті, що прийшли пізніше, чули вже лише: «Ударив по голові і забив! Уже навіть ногою не кивне!»

Внедовзі купка поменшала, громада почала розходитися.

Домашні занесли «убитого» до хати і положили під нову піч, що їй бракувало лише двох цегол.

Зимна вода, що нею обляли удареного, зробила своє. Судорожно покорчені руки хапали щось у повітрі. З ух плила кров, тільки все